Пісня про матір
Посіяла людям літа свої, літечка житом,
Прибрала планету, послала стежкам споришу.
Навчила дітей, як на світі по совісті жити,
Зітхнула полегко -- і тихо пішла за межу.
-- Куди ж це ви, мамо?! -- сполохано кинулись діти.
-- Куди ж ви, бабусю? -- онуки біжать до воріт.
-- Та я ж недалечко... де сонце лягає спочити.
Пора мені, діти... А ви вже без мене ростіть.
-- Та як же без вас ми?... Та що ви намислили, мамо?
-- А хто нас, бабусю, у сон поведе по казках?
-- А я вам лишаю всі райдуги із журавлями,
І срібло на травах, і золото на колосках.
-- Не треба нам райдуг, не треба нам срібла і злата,
Аби тільки ви нас чекали завжди край воріт.
Та ми ж переробим усю вашу вічну роботу, --
Лишайтесь, матусю. Навіки лишайтесь. Не йдіть!
Вона посміхнулась, красива і сива, як доля,
Змахнула рукою -- злетіли у вись рушники.
"Лишайтесь щасливі", -- і стала замисленим полем
На цілу планету, на всі покоління й віки.