Місцина із назвою Norman Cross, сьогодні невеликий хутір недалеко від Пітерборо. Вже понад 200 років він має сумну славу першого у світі, спеціально збудованого, табору для військовополонених. З 1797 і до 1814 тут, під наглядом військових перебували тисячі ворожих солдат наполеонівської армії, що потрапили в британський полон.
У 76 милях від столиці, на шляху від Лондона на північ, збудований досить далеко від берегів, він практично позбавляв бранців шансу втекти додому. Та подолавши пішо шлях у декілька сотень миль із порту Портсмута чи Плімута вʼязні задумувались, чи витримають вони таку ж дорогу назад.
На 15 гектарах було споруджено 16 двоповерхових бараків, на 500 осіб кожен. Посередині був двір для прогулянок та сторожова вежа оснащена шістьма гарматами. На території була лікарня, кухня і кілька вбиралень.
Годували вʼязнів за рахунок британської казни. Броварні Пітерборо і Ундла щоденно постачали по 2 пінти пива на кожного полоненого і по 5 на кожного охоронця.
А от одяг для свої громадян мала забезпечувати Франція. Такі були домовленості між ворогуючими державами. І тут ставались курйози. Однією з основних розваг серед полонених були азартні ігри. Деякі гравці так захоплювались, що програвали все до останньої нитки. За наказом керівництва табору, оголені в'язні мали бути одягнені відразу, не чекаючи на постачання із Франції.
Тоді британський уряд забезпечив кожного оголеного бранця жовтим костюмом, сірою шапкою, червоним жилетом, шийною хусткою, двома сорочками і панчохами, та парою взуття. Яскраві кольори були обрані, щоб у разі чого із далеку можна було розгледіти втікачів.
Та не думайте, що у таборі лише пили і грали в карти. Полоненим можна було читати, а неписемним вивчати рідну і англійську мови. Вʼязні майстрували предмети щоденного вжитку, іграшки і сувеніри. Деякі з них справжні витвори мистецтва і сьогодні виставлені у музеї Пітерборо.
Хоча табір проіснував лише 17 років, його поява сильно вплинула на даний егідою. Завдяки вʼязниці Norman Cross, став величезним поселенням на більш ніж 7000 мешканців, справжнім містом порівняно із сусідніми селами Якслі і Стілтон, що населяло менше тисячі осіб. Та з 1816 кількість людей стрімко зменшилась, бараки розібрали і продали на дрова.
За 200 років від вʼязниці практично нічого не залишилось. Хіба що камʼяний будинок головного коменданта, і частина охоронної стіни. А у відреставрованих конюшнях сьогодні художня галерея.
Цей Меморіал із бронзовим птахом на високій колоні був встановлений тут у 1914 році, через 100 років після закриття вʼязниці. Його зведено у памʼять про 1770 загиблих бранців, які поховані тут у Норман Кросі. До речі не всі полонені після закінчення війни повернулись на батьківщину. Деякі з них одружились із місцевими жінками і залишились у Англії назавжди, таким чином із великою впевненістю можна сказати що у жилах мешканців Норхемптоншира тече трошки більше французької крові, ніж у решти англійців.
А я іду спати, сподіваюсь душі померлих вояків не будуть тривожити мій сон, а тихенько співатимуть.