Лекція Івана Іващенка "Кант про зв'язок розуму і релігії" в УКУ.
У «Критиці чистого розуму» (1781/87) Імануель Кант завершив розпочатий Рене Декартом проєкт Модерну, обґрунтувавши об’єктивну чинність, а заразом і об’єктивну реальність нашого епістемічного стосунку до світу через самостосунок. Кантова філософія позначила рішучу епістемічну емансипацію людини, яка вже не потребує ідеї Бога як верховного принципу, що ґарантує об’єктивну реальність наших суб’єктивних уявлень про світ. Та чи означає це, що для Канта розум витісняє й знецінює віру та релігійний досвід? Ці питання турбують не лише дослідників Кантової філософії, а й провокували шалений інтерес з боку Кантових сучасників, для яких професор філософії з Кеніґсберґу став заледве не оракулом чистого розуму. Реаґуючи на запити сучасників, у 1793 році Кант видав свій, мабуть, найпопулярніший і найчитаніший за свого життя твір - «Релігію в границях самого лише розуму» (Die Religion innerhalb der Grenzen der bloßen Vernunft), який подеколи називають «четвертою Критикою», де спробував примирити й узгодити свою теоретичну філософію з релігією та вірою. Чи вдалося це йому і чи переконав він своїх сучасників - головнa темa лекції, яка відбулася у Центрі Шептицького УКУ 17 травня 2024 р.